[0:02]Антуан де Сент Екзюпері. Маленький принц. Коли мені було шість років, у книжці під назвою «Невигадані пригоди» — у ній розповідалося про тропічні ліси — я побачив якось незвичайний малюнок. На малюнку величезний удав ковтав якогось хижого звіра.
[0:22]Ось копія того малюнка: У книжці було сказано: «Удав ковтає свою жертву цілком, не розжовуючи. Після цього він не може поворухнутись і спить півроку, аж поки не перетравить їжу.
[0:35]Я багато думав про повне пригод життя джунглів і теж намалював кольоровим олівцем свій перший малюнок — малюнок номер один.
[0:45]Ось що я намалював: Я показав свій твір дорослим і спитав, чи не лякає він їх. А чому капелюх має лякати? відповіли мені. Але ж то був не капелюх. То був удав, який проковтнув слона. Тоді я намалював удава в розрізі, щоб дорослим було зрозуміліше. Їм завжди треба все пояснювати. Оце мій малюнок № 2:
[1:10]Дорослі порадили мені не малювати більше зміїв нізовні, ані в розрізі, а краще цікавитись географією, історією, арифметикою і граматикою. Отак і сталося, що в шість років я покинув блискучу кар'єру художника. Зазнавши невдачі з малюнками № 1 і № 2, я зневірився в собі. Дорослі ніколи нічого не розуміють самі, а діти дуже стомлюються весь час пояснювати й тлумачити їм. Отож довелося мені обрати іншу професію, і я навчився водити літаки. (...) Так я жив самотнім життям, і не було нікого, з ким міг би по справжньому поговорити, аж до аварії, якої я зазнав у Сахарі шість років тому. Щось поламалося в моторі мого літака. Зі мною не було ані механіка, ані пасажирів, і я мав усе зробити сам, хоч ремонт був складний. Це для мене було питання життя або смерті. Питної води я мав од сили на тиждень. Отож першого вечора я заснув на піску в пустелі за тисячі миль від будь-якого людського житла. Я був ще самотніший,
[2:26]ніж той, хто після корабельної катастрофи опиняється на плоті серед мору. Уявіть же собі, як я здивувався, коли по світанку мене збудив якийсь дивний голосок. Він сказав: Будь ласка... намалюй мені баранця. Що? Намалюй мені баранця. Я скочив, наче мене грім ударив. Ретельно протер очі, пильно подивився навколо. І побачив незвичайного хлопчика, що серйозно розглядав мене. Ось найкращий його портрет, який згодом мені пощастило намалювати. Тільки на моєму малюнку він, звичайно, далеко не такий гарний, як був насправді. Я ніколи в житті не малював баранців і тому відтворив для нього один з двох малюнків, які тільки й умів малювати: удава ззовні. Я був дуже вражений, коли хлопчик відповів: — Ні, ні! Я не хочу слона в удаві! Удав — дуже небезпечний, а слон надто великий. У мене все маленьке. Мені потрібен баранець. Намалюй баранця. І я намалював.
[3:54]Він подивився пильно та й каже: — Ні! Цей баранець зовсім кволий. Намалюй іншого. Я намалював. Мій друг усміхнувся лагідно й поблажливо: — Ти ж добре бачиш, що це не баранець, а великий баран. У нього роги. Тоді я намалював ще одного. Але він забракував і той малюнок. — Це надто старий. Я хочу такого баранця, щоб довго жив. Тоді, втративши терпіння, — адже мені треба було якнайскоріше розбирати і лагодити мотор, — я надряпав оцей малюнок: — Ось тобі ящик. А в ньому той баранець, якого ти хочеш. Я був страшенно здивований, побачивши, як засяяв мій юний суддя: — Саме такого й хотів! Як ти гадаєш, багато трави потрібно для цього баранця? — А хіба що? — Та ж у мене вдома все маленьке. Йому, напевне, вистачить. Я дав тобі зовсім маленького баранця. Хлопчик схилив голову над малюнком: — Не такий він і маленький... Глянь! Він заснув... Так я познайомився з маленьким принцом.
[5:39]Так я узнав ще одну дуже важливу річ: його рідна планета навряд чи більша, ніж будинок! Це не дуже мене здивувало. Я добре знав, що, крім таких великих планет, як Земля, Юпітер, Марс, Венера, котрим дали імена, є ще сотні інших, і серед них такі маленькі, що їх навіть у телескоп важко помітити. Коли якийсь астроном відкриє таку планету, він дає їй не ім’я, а номер. Називає, скажімо: астероїд 3251. У мене є серйозні підстави думати, що планета, з якої прилетів маленький принц, — астероїд В-612. Цей астероїд бачили тільки раз — 1909 року, його помітив у телескоп один турецький астроном. Про своє відкриття астроном доповів тоді, подавши всі докази, на Міжнародному астрономічному конгресі. Але ніхто йому не повірив тільки тому, що він був одягнений по-турецькому. Отакі ті дорослі! (...) Я залюбки почав би цю повість так, як починають чарівну казку. Я хотів би сказати: «Був собі маленький принц, який жив на планеті, трошечки більшій за нього самого, і якому дуже потрібен був друг...». Ті, хто розуміє життя, одразу побачили б, що все це щира правда. Я зовсім не хочу, щоб мою книжку читали задля розваги. Мені стає так боляче, коли я згадую свого маленького друга і розповідаю про нього. Минуло вже шість років відтоді, як він разом із своїм баранцем покинув мене. Я намагаюсь розповісти про нього, щоб не забути його. Це сумно, коли забувають друзів. Не кожен має друга. І я можу стати таким, як дорослі, котрі нічим не цікавляться, окрім цифр. (...) Кожного дня я щось узнавав про його планету, про те, як він вирушив звідти в мандри, як подорожував. Він розповідав про це поступово, між іншим. Таким чином на третій день я дізнався про трагедію з баобабами. Це теж сталося завдяки баранцеві, бо маленький принц, ніби понятий тяжким сумнівом, раптом запитав мене: — Скажи, правда ж, баранці їдять кущі? — Так, це правда. — О! Я радий. Я не зрозумів, чому важливо, щоб баранці їли кущі. Але маленький принц додав: — Виходить, вони й баобаби їдять? Я сказав маленькому принцові, що баобаби — не кущі, а величезні, як дзвіниця, дерева, і хоча б він привів навіть цілий табун слонів, вони не з’їдять жодного баобаба.
[8:47]Почувши про табун слонів, маленький принц засміявся: — Їх довелося б поставити один на одного... А тоді розважливо сказав: — Перш ніж виростуть, баобаби спочатку бувають маленькі. — Це правда, — сказав він. — Але нащо тобі, щоб баранець їв маленькі баобаби? — Ну як же! — відповів він. — Ніби мова йшла про щось зовсім очевидне. І мені довелося добре подумати, доки я не зрозумів, у чому річ. І справді, на планеті маленького принца, як і на всіх інших планетах, росли корисні трави й бур’яни. Отже, там є добре насіння корисних рослин і шкідливе насіння бур’янів. Але ж насіння невидиме. Воно спить, сховане в землі, доки якійсь насінині не заманеться прокинутися. Тоді вона потягається і спершу несміливо пускає до сонця паросток — чарівну маленьку безневинну травинку. Якщо це редиска або троянда — хай собі росте. А коли це якийсь бур’ян — треба одразу, як тільки розпізнаєш той паросток, вирвати його з корінням. На планеті маленького принца було жахливе насіння... То насіння баобабів. Ґрунт планети був геть уражений цим насінням. А баобаб — така рослина, що коли розпізнаєш її надто пізно, то вже ніколи не позбудешся. Він захарастить усю планету. Він проб’є її своїм корінням. І якщо планета дуже маленька, а баобабів дуже багато, вони розірвуть її на шматки.
[10:43]— Є таке правило, — казав мені згодом маленький принц. — Прибрався сам уранці — ретельно прибери і свою планету. Треба виривати баобаби одразу ж, як тільки побачиш, що то не троянди, бо молоді паростки троянд і баобабів майже однакові. Це дуже нудна робота, але й дуже легка. (...) Планета маленького принца була поблизу астероїдів 325, 326, 327, 328, 329 і 330. Отож він і почав з того, що відвідав їх, — треба ж було чимось зайнятися й чогось навчитися. На першому астероїді жив один король. Убраний у пурпур і горностай, він сидів на троні — зовсім простому, а проте величному. — А, ось і підданий! — вигукнув король, побачивши маленького принца. (...) — Можна мені сісти? — несміливо поцікавився маленький принц. — Наказую тобі сісти! — відповів король і велично підібрав полу своєї горностаєвої мантії. Одне дивувало маленького принца. Планета була зовсім маленька. Чим же міг король тут правити? — Вибачте, ваша величносте, — озвався він, — дозвольте запитати... — Наказую: питай! — поспіхом мовив король. — Ваша величносте... чим ви правите? — Усім! — дуже просто відповів король. — Усім? — Король скромним жестом показав на свою планету й на інші і на зірки. — І всім цим ви правите? — перепитав маленький принц. — Усім! — одказав король. Бо він був не тільки абсолютний монарх, а й володар всесвіту. — І зорі скоряються вам? — Ну, певно, — підтвердив король. — Зорі негайно виконують мої накази. Я не терплю непокори... Така могутність викликала захоплення у маленького принца. От би йому таку владу, тоді б він зміг милуватися заходом сонця не сорок чотири рази на день, а сімдесят два, або навіть сто чи двісті разів, і ніколи не пересуваючи стільця! Згадавши свою покинуту маленьку планету, він трохи засумував і наважився попросити короля: — Мені хотілося б подивитись, як заходить сонце... Зробіть ласку... Накажіть сонцю заходити... — Якщо б я звелів своєму генералові літати, як метелик, з квітки на квітку, або написати трагедію, або обернутися на морського птаха і генерал не виконав би наказу, то хто був би в тому винен — він чи я? — Ви, ваша величносте, — твердо відповів маленький принц, — Точна. — згодився король. — Від кожного треба вимагати тільки те, що він може зробити. Основою влади має бути передусім розум. Якщо ти накажеш своєму народові кинутись у море, він зробить революцію. Я маю право вимагати покори, бо мої накази розумні. — А як же мій захід сонця? — нагадав маленький принц, який, спитавши про щось, ніколи не відступав, доки не діставав відповіді. — Буде тобі й захід сонця. Я зажадаю, щоб воно зайшло. Але в своїй мудрості правителя почекаю, коли будуть сприятливі умови. — А коли це буде? — поцікавився маленький принц. — Гм... гм... — відповів король, спочатку заглянувши у товстий календар. — Це буде... гм... гм... сьогодні це буде о сьомій годині сорок хвилин вечора. І тоді ти побачиш, як точно виконуються мої накази. Маленький принц позіхнув. Шкода, що тут не завжди можна побачити захід сонця. І потім уже він трохи нудьгував. — Мені більше тут нічого робити, — сказав він королю, — Пора в дорогу. — Залишся! — мовив король, дуже гордий з того, що в нього є підданий. — Залишся, я призначу тебе міністром. — Міністром чого? — Міністром... міністром юстиції. — Але ж тут нікого судити! — Це невідомо, — заперечив король. — Я ще не все королівство оглянув. Я дуже старий, для карети нема в мене місця, а ходити пішки стомлююсь. Маленький принц нахилився і ще раз глянув на другий бік планети. — О! Я вже подивився! — вигукнув він. — Там більше нікого немає. — Тоді судитимеш самого себе, — відповів король. — Це важче. Себе судити набагато важче, ніж інших. Якщо ти зможеш правильно судити самого себе, то ти справді мудрий. — Сам себе я хоч де можу судити, — сказав маленький принц. — Нема чого мені тут жити. (...) — Дивні люди ці дорослі, — подумав маленький принц, мандруючи далі. (...) На другій планеті жив честолюбець. — А-а, ось і шанувальник прибув! — скрикнув він, ще здалеку помітивши маленького принца. Адже для пихатих усі інші — їхні шанувальники. — Добридень, — сказав маленький принц, — який смішний у вас капелюх. — Це для вітання, — пояснив честолюбець. — Щоб кланятися, коли мене вітають. На жаль, сюди ніхто ніколи не приходить. — Он як? — сказав маленький принц, нічого не зрозумівши. — Поплескай в долоні, — порадив йому честолюбець. Маленький принц поплескав у долоні. Честолюбець, трохи піднявши капелюха, поштиво вклонився. «Тут цікавіше, ніж у короля», — подумав маленький принц. І знов почав плескати в долоні. А честолюбець, піднімаючи свого капелюха, знову кланявся. Через п’ять хвилин ця одноманітна гра стомила маленького принца. — А що треба зробити, щоб капелюх упав? — спитав він. Але честолюбець не почув. Пихаті люди не чують нічого, крім похвали. — Ти справді шануєш мене? — спитав він маленького принца. — А що означає шанувати? — Шанувати — значить визнавати, що я найвродливіший, найкраще одягнутий, найбагатший і найрозумніший на планеті. — Але ж на твоїй планеті ти один! — Зроби мені ласку, все одно шануй мене! — Я шаную, — сказав маленький принц, легенько стрепенувши плечима, — та яка тобі від того користь? І він утік від честолюбця. — Ці дорослі — таки дуже дивні люди, — простодушно подумав він, мандруючи далі. (...) Отоді й з’явився лис. — Добрий день, — сказав лис. — Добрий день, — чемно відповів маленький принц і озирнувся, проте нікого не побачив. — Я тут, — пролунав голос, — під яблунею. — Хто ти? — спитав маленький принц. — Ти такий гарний... — Я — лис, — сказав той. — Пограйся зо мною, попросив маленький принц. — Мені так сумно... — Я не можу з тобою гратися, — відказав лис. — Я не приручений. — О! Вибач, — мовив маленький принц. І, подумавши, додав: — А що означає «приручити»? — Ти нетутешній, — сказав лис. — Що ти шукаєш? — Я шукаю людей, — відповів маленький принц. — А що означає «приручити»? — Люди, — сказав лис, — мають рушниці і ходять на полювання. Це так ускладнює життя! І ще вони розводять курей. Це єдина користь од них. Ти шукаєш курей? — Ні, — мовив маленький принц. — Я шукаю друзів. А що означає «приручити»? — Це давно забуте поняття, — сказав лис. — Воно означає привернути до себе. (...) Лис замовк і довго дивився на маленького принца. — Будь ласка... приручи мене! — Я б з радістю, — відповів маленький принц, — але в мене мало часу. Мені ще треба знайти друзів і узнати багато різних речей. — Узнати можна тільки те, що приручиш, — сказав лис. — У людей вже немає часу щось узнавати. Вони купують речі готовими у торговців. Але ж немає таких торговців, що продавали б друзів, і тому люди вже не мають друзів. Як хочеш мати друзів — приручи мене! (...) Маленький принц пішов подивитися на троянди. — Ви зовсім не схожі на мою троянду, — сказав він їм, — ви ще ніщо. Ніхто вас не приручив, і ви нікого не приручили. Ви такі, як раніше був мій лис. Він був схожий на сто тисяч інших лисів. Але я з ним потоваришував, і тепер він став єдиним у цілому світі... І маленький принц повернувся до лиса. — Прощавай, — сказав він. — Прощавай, — відповів лис. — Ось мій секрет. Він дуже простий. Добре бачить тільки серце. Найголовнішого очима не побачиш. — Найголовнішого очима не побачиш, — повторив маленький принц, щоб краще запам’ятати. — Моя троянда така дорога тобі через те, що ти віддав їй стільки часу. — Моя троянда така дорога мені... — повторив маленький принц, щоб краще запам’ятати. — Люди забули цю істину, — сказав лис. — Але ти не повинен забувати. Ти назавжди береш на себе відповідальність за того, кого приручив. Ти відповідаєш за свою троянду... — Я відповідаю за свою троянду... — повторив маленький принц, щоб краще запам’ятати. (...)
