Історія. 7 кл. Урок 5.1. Українські землі у складі Великого князівства Литовського

[0:09]Українські землі у складі Великого князівства Литовського. Юрій II Болеслав помер, за Галицький престол розпочалася відкрита боротьба. За кілька днів після смерті Галицько-Волинського правителя польський король Казимир III заволодів Львовом, проте зустрів сильний опір жителів міста і відступив. Бояри на чолі з Дмитром Дядьком звернулися по допомогу до татар. Під титулом старости Руської землі Дмитро визнав себе васалом одночасно трьох сусідніх володарів: Волинського князя Любарта Гедиміновича, польського короля Казимира III і короля Угорщини Людовика Великого. У 1349 році, вже після смерті Дмитра, Казимир III захопив Львів, Белз, Холм, Берестя та Володимир. Після війни у 1352 році між Польщею та Литвою було укладене перемир'я. Галичина відійшла до Польщі, а Волинь з містами Володимир, Луцьк, Белз, Холм та Берестейщина відійшли до Литви. В результаті територія польського королівства зросла в півтора рази. Проте боротьба за Галичину не припинилася. Польська влада відразу взяла курс на перетворення українських земель на звичайну провінцію з польським правом і адміністративною системою. Одночасно з цим польський уряд силою насаджував католицизм та перешкоджав розвитку православної релігії. По смерті Казимира III Польща на короткий час передала Галичину Угорщині. Королівство Галицьке стало васально залежним від цього королівства. Проте Владислав Опольський, що правив у Галичині у 1372-1378, а також з 1385 по 1387 роки, прагнув позбутися залежності від королівства Угорського. Після смерті угорського короля Людовика у 1387 році Галичину знову захоплює Польща. Королевою Польщі було обрано молодшу дочку Людовика Ядвігу, а чоловіком Ядвіги і королем Польщі за умовою Кревської унії, тобто союзу 1385 року, став литовський князь Ягайло. Підписуючи унію, Ягайло зобов'язувався на вік приєднати всі свої землі, литовські і руські до корони польської. Таким чином Галичина майже на 400 років перейшла під владу Польщі. Любарт Гедимінович правив на Волині до своєї смерті у 1385 році. Він прийняв православну віру і одружився з дочкою Галицького Володимиро-Волинського князя Андрія Юрійовича на ім'я Ганна Буча. Після смерті Юрія II Болеслава Любарт став першим претендентом на Галицьке князівство, адже був дядьком Болеслава за жіночою лінією. Любарт намагався зберегти самостійність Волині. За вічним миром між Литвою і Польщею 1366 року Любарт залишив за собою лише місто Луцьк. Решту земель Волині отримав Олександр Коріятович, як намісник польського короля. Але Любарт не змирився. Скориставшись смертю Казимира та присутністю на його похороні Олександра Коріятовича, Любарт легко захопив Володимир-Волинський і зруйнував польський замок. Доба Любарта мала особливе значення для Волині. Він разом із Кейстутом був найміцнішим із литовських удільних князів, і вони вдвох були постійними радниками Великого князя Ольгерда. Він дбав про розвиток торгівлі, був засновником оборонного мурованого замку в Луцьку, зводив церкви. Тим часом, як більшість руських князівств потрапила під монголо-татарське панування, на північно-західних кордонах колишньої Київської Русі постала потужна литовська держава. Особливо швидко зростає Литва за правління князя Гедиміна в першій половині XIV століття, який приєднав до Литви білоруські та частини українських земель. Першим здобутком тут стала Волинь, де князем став саме син Гедиміна Любарт. Подальше просування литовців на південь відбулося за правління Великого князя Ольгерда (1345-1377 рік). Він також був сином Гедиміна. Він наприкінці оволодів Києвом та навколишніми землями. Потім Чернігово-Сіверщиною і більшою частиною Переяславщини. У походах Ольгерду активно допомагала місцева руська знать. Вирішальна битва з ординцями за українські землі відбулася у 1362 році неподалік річки Сині Води. Результатом успішного походу Ольгерда було включення до складу Великого князівства Литовського більшості українських земель: Київщини, Переяславщини, Поділля і Чернігово-Сіверщини. Швидкий перехід українських земель під владою Литви пояснюється тим, що литовські князі додержувалися православ'я. Культура Русі мала на них великий вплив. Також литовці фактично не змінювали існуючих відносин, не порушували традиції, які склалися на цих землях. Литовці діяли за принципом: ми старого не рушимо і нового не вводимо. Після включення українських земель до складу Великого князівства Литовського, Ольгерд відновив удільний устрій. На чолі князівств знову постали представники різних династій, в основному литовських: Гедиміновичів та Ольгердовичів. Удільні князівства перебували у васальній залежності від Великого князя і зобов'язувалися служити вірно, виплачувати щорічну данину і в разі потреби виставляти своє військо. Постало питання про збереження цілісності Великого князівства Литовського. Ядро своїх володінь Ольгерд заповідав своєму старшому синові від другої дружини Ягайлу. Ягайло у важкій боротьбі переміг брата Ольгерда, свого дядька Кейстута та його сина Вітовта. Розуміючи непевність свого становища, Ягайло вирішив спертися на допомогу сусідньої Польщі, яка у свою чергу потребувала допомоги Литви в боротьбі з Тевтонським орденом. Зрештою у 1385 році між двома країнами було укладено Кревську унію, згідно з якою Литва мала прийняти католицизм і навіки приєднати до Польщі свої литовські та руські землі. Ягайло хрестився за католицьким обрядом під ім'ям Владислав, одружився з польською королевою Ядвігою і став королем Польщі. При цьому залишився Великим князем Литовським. Проте Кревською унією були невдоволені деякі литовські князі, на чолі з яких став Вітовт. Їхня збройна боротьба змусила Ягайла у 1392 році визнати Вітовта намісником Литви, і він фактично став литовським князем. Кревська унія була скасована. Вітовт сприяв централізації та зміцненню незалежності Великого князівства Литовського. Владу Вітовта підтримувала українська православна знать, що була проти покатоличення і бачила в ньому того правителя, який може протистояти як зазіханням Москви, так і нападам монголо-татар. У 1401 році у Вільнюсі було укладено нову унію, згідно з якою Велике князівство Литовське визнавало васальну залежність від Польщі. Вітовт разом із Польщею взяв активну участь в боротьбі із Тевтонським орденом, яка завершилася перемогою під Грюнвальдом у 1410 році. У війську Ягайла та Вітовта було чимало вихідців з українських земель. Новий розклад сил після цієї перемоги був закріплений Городельською унією 1413 року. Ця унія визнавала незалежність Литовського князівства, але вже під зверхністю Польщі. Вітовт домовився із володарем Золотої Орди Тохтамишем і розпочав освоєння Чорноморського узбережжя між Дніпром і Дністром. Починають зводитися фортеці в Хаджибеї, сучасна Одеса, Караулі, Білгороді, Акерман, зараз Білгород-Дністровський, Чорногороді, Дашеві, це зараз Очаків. Вітовт також сприяв відокремленню Кримського улусу від Золотої Орди. Могутність Вітовта спонукала європейських володарів до укладення союзу з ним. У 1429 році імператор Священної Римської імперії запропонував коронувати Вітовта. Наступного року, на жаль, до коронації Вітовт несподівано помер. По смерті Вітовта білоруська, українська та частина литовської знаті без згоди польського короля обрали князем Великого князівства Литовського Свидригайла Ольгердовича. Польща відразу розпочала війну. Литовське князівство розкололось. Православні землі визнавали своїм володарем Свидригайла і об'єдналися у Велике князівство Руське. Свидригайло, однак, був підозрілим і відштовхнув частину своїх прихильників своїми репресіями. Найбільше підірвало авторитет Свидригайла серед православної знаті спалення ним православного митрополита Герасима. Вирішальною в боротьбі за великокняжий престол стала битва, що сталася 1 вересня 1435 року біля міста Вількомир. Свидригайла та його прихильники зазнали цілковитої поразки, і ідея створення незалежного Великого князівства Руського так і не була втілена в життя. Проте боротьба за престол Литви продовжувалась. Наступного князя Сигізмунда було вбито, і до влади прийшов син Ягайла Казимир. Велике князівство Литовське зберегло свою державність і незалежність. Українські удільні князі залишалися вагомою і впливовою силою. У Волинському уділі князем став невдалий претендент на великокняжий титул Свидригайло. У Київському удільному князівстві була відновлена династія Ольгердовичів. Князем Київським став син Ольгерда Олександр, якого ще називали Олелько, а також його син Семен. Олельковичі сприяли освоєнню степових просторів дикого поля на південь від своїх володінь, ведучи запеклу боротьбу з татарами. У 1458 році Семен Олелькович домігся створення окремої Київської православної митрополії. Після смерті Семена Олельковича наприкінці 1470 року Великий князь скасував князівство. Таким чином на українських землях було остаточно ліквідовано удільний устрій і поширене воєводське управління. Литовська знать зміцнішала настільки, що могла вже не рахуватись з інтересами руського православного шляхетства. Фактично руське шляхетство не влаштовував такий стан речей. Це викликало спротив, повстання та змови. У 1481 році нащадки Олельковичів, що були позбавлені своїх уділів, намагалися відділити свої колишні володіння від Великого князівства Литовського і приєднатись до Московського князівства. Проте змова була викрита, а змовники страчені. У 1492 році князем Литовським став син Казимира Олександр, який продовжив політику, спрямовану на зміцнення при владі католиків. Цей час розпочала активний наступ Москва, яка захопила майже всю Чернігово-Сіверщину. Частина Рюриковичів перейшли на службу до московських князів. У цей же час українські землі почали потерпати від набігів Кримських татар. Внаслідок цього за нетривалий час були зруйновані всі споруджені за Вітовта фортеці на узбережжі Чорного моря, знищені всі здобутки за освоєння дикого поля, через що великі райони українських земель на південь від Києва обезлюдніли. Останнім виступом руської православної знаті стало повстання 1508 року під проводом князя Михайла Глинського. Його землі стали об'єктом зазіхання інших князів. Розуміючи хибність і хиткість свого становища, Глинський наважився на повстання, яке охопило Полісся і Київщину. Непідтриманий іншими князями, він утік до Москви. Виступ Глинського став останньою спробою руської аристократії у Великому князівстві Литовському добитись рівноправного такого становища. На загарбаних українських землях політика Польщі докорінно відрізнялась від Литовської. Поляки навіть не намагалися знайти спільну мову з місцевою елітою, а відразу запроваджували польську систему управління, передаючи і виключно в руки в поляків. Крім того, великі землеволодіння були передані у власність польським шляхтичам, а в міста відбулося переселення великої кількості єврейських, вірменських та німецьких переселенців. Така політика призвела до втрати містами українського характеру. Українці були витіснені з ремесла і торгівлі. Отже, у XIV столітті більшість українських земель опинилася в складі Великого князівства Литовського, а Галичина з частиною Поділля відійшли до польського королівства. Литовська еліта перейняла православну віру, культуру і закони Русі. Литовські князі сприяли звільненню українських земель від монголо-татар. Наприкінці XIV століття відбулося зближення Литви і Польщі, що привела до укладення між ними Кревської унії. Завдяки об'єднанню зусиль вдалося завдати поразки Тевтонському ордену. Внутрішній конфлікт у Великому князівстві Литовському перетворився на відкрите збройне протистояння. Поступово на українських землях встановилося польсько-литовське панування, що супроводжувалося витісненням православної церкви католицькою, запровадженням нових порядків.