[0:06]Доброго дня. Я Микола Кравченко, головний ідеолог Азовського руху. У своєму відеоблозі я вкрай рідко говоритиму про поточні події. Здебільшого я говоритиму про речі вічні, про цілі, а не про шлях. Про ідеї, про ідеологію націоналізм. Про ідеологію не історичну, а сучасну. Сьогодні ми поговоримо про націоналізм 21 століття. Спробую пояснити це лаконічно. Коротко, але змістовно. Перше. Націоналізм - це світогляд. Це дещо більше, ніж ідеологія. Це система цінностей, а не модель господарювання. Це не про вільний ринок чи планову економіку, це про національний інтерес. Це не про те, куди треба йти, це про те, куди треба дійти. Друге. Націоналізм розглядає суспільне життя як нерозривне поєднання думок та дій. Ідеї і чин пов'язані нерозривно. Адже ідея без чину - це лише порожній звук, але і чин без ідеї - це беззмістовні рухи. Націоналізм - це не про теорію і не про практику. Націоналізм - це про практику і теорію водночас. Три. Націоналізм спрямований у завтра, а не у вчора. Традиція для націоналістів - це досвід поколінь, але досвід завжди потребує поглиблення і корекції. І ще раз: але досвід завжди потребує поглиблення і корекції. Водночас саме досвід є опорою для руху вперед. Націоналізм - це не про минуле, націоналізм - це про майбутнє. Питання мови, релігії, території, культури, економіки не є для націоналізму визначальними. Вони є похідними, адже це не вони продукують націю, а нація продукує їх. Націоналізм - це не про форму, націоналізм - це про зміст. Здавалося б, все це фрази загальні, а питання виникають по конкретиці. Так і є, але починати треба саме з загальних речей. Спочатку треба визначити мету і тільки після цього визначати шлях до неї. Для того, щоб дістатися, треба зрозуміти куди і задля чого ми прямуємо. Але про це наступні наші розмови. Перемога буде за нами.
[2:26]Ми поговоримо про те, чим є нація? Нація об'єктивно існує, незалежно від уявлень. Хтось уявляє чи не уявляє себе її частиною. Всі ми маємо батьків, більшість з нас прагне мати дітей. Це і є нація, з цього вона твориться. Найпростіше визначення дав пророк українського націоналізму Тарас Шевченко. Мертві, живі і ще ненароджені. Єднає всі ці три категорії - це цементуюче поняття свого. Це саме своє перетворює у єдність наших пращурів, нас і наших нащадків. Єднає тих самих мертвих, живих і ще ненароджених. Своє ніби зшиває всі ці три категорії червоною ниткою. Червоною, як кров. Це, в принципі, і є кров. Нас, націоналістів, часто звинувачують у ретроградстві. Мабуть, тому, що ми постійно говоримо про вічне. Спробую по-сучасному, без посилання на авторитети, коротко, лаконічно по пунктах. Перше. Природність. Нації не буває без історії. Нація - це не точка, нація - це пряма, яка сполучає минуле і сьогодення та прямує в майбутнє. Нація не існує, вона триває, одночасно перебуваючи в історії, сьогоденні і прямуючи в завтрашній день. Друге. Самодостатність. Здатність самостійно відновлюватися, творити нові покоління в межах національного організму. Тут все просто, не треба нічого додатково пояснювати. Нація існує, допоки в ній народжуються діти. Третє. Одноманітність. Це поняття, звісно, відносне. Але чим вищим є рівень одноманітності, тим міцнішим є національний організм. Різноманітність творить підстави для внутрішніх конфліктів. Чим менше представники нації відрізняються один від одного, тим менше підстав у них конфліктувати між собою. Тут можна згадати історію про два відра. Відро лайна і відро меду. Якщо їх змішати, це буде два відра лайна. Але для когось це буде два відра лайнового меду. Але я цей мед не їстиму. Четверте. Організованість. Нація - це не будь-яка спільнота. Складові нації утворюють цілу систему різноманітних, складних зв'язків. З цих зв'язків твориться організаційний механізм. Оптимально, якщо він набуває форми держави. Але не всі держави є національними, і не всі нації мають власні держави. Найбільш яскравим прикладом бездержавної нації були євреї. Зі здобуттям власної держави вони не змінили свого національного єства, а лише посилили його. Да, але ще приклад циган, які віками нічого не творили, але ми не можемо сказати, що їх нема. П'яте. Нація - це органічна людська спільнота. Націю не можна створити штучно. Для її творення потрібна історія. Природній розвиток у часі. І тут треба врахувати одне важливе доповнення. Для того, щоб зрозуміти сутність поняття нації, треба зрозуміти з чого вона складається. Зрозуміти, що є елементарною частиною національного організму. Як правило, говорять, що нація складається з людей. Це невірно, просто з людей складається натовп. Для відповіді на це питання я часто проводжу аналогію з цегляною стіною. Стіна не складається з цеглин, з цеглин складається купа цегли. Для стіни потрібен певний порядок і цементний розчин між цеглинами. Так само і нація. Позачасова спільнота не може складатися зі швидкоплинних індивідуумів. Вона не може складатися просто з людей. Нація складається з родин. Таких самих позачасових спільнот. Таких самих об'єднань мертвих, живих і ще ненароджених родичів. Отже, саме в інституті традиційної родини лежить запорука існування всього національного організму. Отже, першою задачею для тих, хто переймається майбутнім своєї нації, є творення власної родини. Забезпечення існування в ній нових поколінь і панування традиційних цінностей. Лише так ми зможемо забезпечити саме існування нашої нації і майбутнє для українських дітей. Браття і сестри, плодіться і розмножуйтесь.
[7:14]Поговоримо про столиці України: тимчасові і вічну. Першими столицями були місця офіційного перебування монархів. Саме тому у слов'янських мовах слова столиця і престол є однокореневими. З поширенням республіканських форм правління столиці стали місцем дислокації не осіб верховних правителів, а вищих органів влади, які тепер стали колективними. Як правило, це уряд чи парламент. Коли ми говоримо про першу столицю України, то за радянським стереотипом на думку завжди спадає Харків. Втім, незважаючи на мій особистий сантимент до найбільшого міста Слобожанщини, Харків першою українською столицею ніколи не був. Зато на своєму акаунті в Інстаграмі, а я веду там щось типу краєзнавчої сторінки, я дав Харкову титул першої столиці Отамана Сірка. Це точно відповідає дійсності. Кому цікаво, посилання буде в описі. Не був Харків навіть першою радянською столицею. Вперше формально незалежний український радянський уряд був оголошений 28 листопада 1918 року у залізничному вагончику на вокзалі в Курську. А місцем першої його дислокації стала Суджа, колишня сотненне містечко Сумського козацького Слобідського полку. Тепер вона знаходиться на території Курської області Російської Федерації. Більшовики обрали таку дислокацію не випадково. Незважаючи на приналежність до Курської губернії, ніхто тоді не сперечався з належністю цього міста до української етнографічної території. Там мешкали практично виключно українці. Суджа була українською радянською столицею протягом місяця.
[9:20]А Харків отримав столичний статус лише 3 січня 1919 року, навіть не одразу після Суджі. Взагалі українські уряди в різні часи дислокувалися в дуже різних містах. Від Холма на території сучасної Польщі до Білгорода на території сучасної Російської Федерації. У часи Директорії УНР місце постою уряду так часто змінювалося, що вороги жартували: у вагоні Директорія, під вагоном - її територія. На жаль, за керівництва соціалістичних урядів, це закономірно. Як на мене, така десакралізація ролі столиці в корені неправильна. Столиця має бути не тільки і не стільки місцем дислокації уряду, як центром національного життя. Тут має не тільки робитися поточна політика, тут має творитися історія країни. Навіть якщо колись для роботи уряду ми відведемо окрему територію, як в Америці чи Австралії, то роль головного міста країни не зменшиться. Нагадаю, що всі революції творяться саме в столицях, і для України це ох як актуально. Тож якщо говорити про головне місто України, то варто говорити саме про Київ. Тут був центр останньої української імперії - Київської Русі. Тут під час Революції Гідності народилася сучасна Україна. Тут був і залишається сакральний центр української держави.
[11:05]Поговоримо про націоналізм та імперіалізм. Націоналізм та імперіалізм нерідко намагаються протиставляти. Це некоректно і навіть шкідливо. Це все одно, що вважати антонімами слова свій та сильний. Нелогічно одним виключати інше. Для недержавних націй імперіалізм має негативне забарвлення виключно тому, що асоціюється з нацією поневолювачем. І не більше. А для державних націй імперіалізм має бути орієнтиром майбутнього. В іншому випадку їм доведеться демографічно самовихолощуватись. Зміст, я думаю, зрозумілий. І це констатація факту, а не метафора. Імперія - це передусім здатність сильної нації вести за собою. А для слабких націй - це непоганий досвід. Виплекана у шведських імперіалістичних традиціях фінська культура зросла до рівня самостійної державної нації. Власноруч фіни долали б цей шлях набагато довше і складніше. Тож імперіалізм далеко не завжди негатив. Деякі нації народжуються від імперіалістичних прагнень. Найяскравіший приклад - американці. Вони були народжені з британської експансії, а сьогодні самі є країною-імперіалістом. Але найцікавіший приклад московити, які стали імперіалістичною нацією, зміцнивши на периферії староукраїнської імперської культури. Російський імперський міф - витвір українців. І навіть сам термін Російська імперія має конкретного автора - українця Феофана Прокоповича. Підказав Петру цей термін. І вообще цю ідею. В українському націоналізмі імперіалістичні амбіції існували ще задовго до здобуття державності. Чорноморська доктрина Юрія Липи - проект регіоналістської імперії для України. Українська воєнна доктрина Михайла Колодзінського - яскрава претензія на світове домінування.
[13:20]Ну, це реально український Драгнах Остен до самого Тихого океану. Отже, імперські амбіції - це добре. Але доречні вони лише тоді, коли справді є така спроможність. Будувати імперію, не маючи для того належних потужностей, нелогічно.
[13:40]Що до великої ваги треба підходити, коли ти досвідчений важкоатлет, а не новачок. А то щось репне. Тому до імперських прагнень треба готуватися. Готуватися ретельно. Особливо зважаючи на те, що імперії завтрашнього дня будуть спрямовані в космос.
[14:06]Поговоримо про європейські цінності: традиційні і нетрадиційні. Словосполучення європейські цінності у сучасній мові давно стало неоднозначним. Зараз його часто протиставляють цінностям традиційним, і саме через це сьогодні поляризується світ. Сучасний поділ на правих і лівих немає нічого спільного з економікою і давно відірваний від класичного визначення часів Французької революції. Межа між правими і лівими сьогодення - саме європейські цінності. Праворуч - Європа традиції, ліворуч - нетрадиційна Європа, обов'язково в лапках. Здавалося б, істина мала б бути десь посередині, але не в цьому випадку. Сучасний світ занадто лівий, навіть помірковані знаходяться праворуч від центру. Крайні ж ліві сьогодні мають неймовірно потужне лобі, мабуть, найпотужніше на цій планеті. У світі панує ультраліва ідеологія, стрижнем якої є рух ЛГБТ+. Варто підкреслити, що цей рух є саме політичним, орієнтованим на встановлення власної ідеологічної диктатури у світі. Це не просто рух геїв і лесбійок, яким щось забороняють, бо по-перше, їм давно вже нічого не забороняють. А по-друге, окрім двох вже згаданих сексменшин, там присутня ціла купа інших, фріків і божевільних, які відрізняються одне від одного за якимись дрібними деталями. Пхання чого попало, куди попало. Свої ідеї вони загортають у форму гасел свобода, рівність, братерство. Але насправді їхніми цінностями є вседозволеність, зневага до суспільних заслуг та суспільства загалом та нівелювання поняття поваги. Втім ліві активісти не здатні мислити наперед. Вони як акваріумні рибки. Їх горизонт планування тут і зараз, а далі хоч трава не росте. Праві ж мають мислити поняттями довготривалими, адже нація і традиція - категорії не тимчасові, а позачасові. Ми продовжуємо справу поколінь наших попередників і закладаємо грунт для життя поколінь нащадків. Ми здолаємо поточність, а ліві - ні, адже цілі у правих - постійні, а у лівих змінюються ледь не щороку. Для лівих важливо здаватися модними тут і зараз, а для правих треба бути актуальними завжди. Та хвороба лівацького долається. З віком лівацтво не проходить лише у божевільних. Але розгони всяких там гей-прайдів ніяк на долання лівизни не впливають. Лише народження і виховання своїх дітей є єдиним способом ефективної боротьби з ЛГБТ+. Тож якщо ми будемо народжувати і виховувати власних нащадків, то всієї тієї ультралівої пошесті скоро просто не стане. Бо від того, чим вони займаються, нові ліваки не народжуються. Для поширення себе ЛГБТ+ потрібні наші діти. Саме тому головна ціль ЛГБТ - державна система освіти. Отже, саме в освіту лівих допускати в жодному разі не можна. Виховуйте своїх дітей і слідкуйте за їх навчанням. І тоді вони продовжать ваше власне життя. І навіть коли ваш земний шлях закінчиться, ви продовжуватимете жити у пам'яті своїх нащадків.
[18:10]Поговоримо про День героїв і культ героїв. 23 травня українські націоналісти традиційно відзначають День героїв. Сенс свята - вшанування загиблих за національну справу. Дата прив'язана до дня смерті полковника Євгена Коновальця, засновника і провідника ОУН.
[18:35]Першого вождя українського націоналістичного руху. В цей день у 1938-му він загинув внаслідок теракту, вчиненого радянським диверсантом Судоплатовим. Вшанування загиблих за Батьківщину - основа національного культу героїв. Загиблі герої є не просто об'єктом вшанування. Вони є тим прикладом, з якого зроджуються наступні генерації героїв. Посмертна слава дає загиблим вічне життя у спогадах майбутніх поколінь. І це надихає нових героїв, даючи їм усвідомлення того, що їх чин також не буде забутий, і вони отримають вічність у пам'яті наступних поколінь. А ці покоління житимуть завдяки їх героїчному чину. Так культ загиблих героїв надає ідейного сенсу ризику героїв нових. Історію творять не об'єктивні процеси, а конкретні особистості, які зважуються на конкретні вчинки. Ці вчинки практично завжди пов'язані з ризиком для життя. Зважитися на такі ризиковані кроки непросто. І ті, хто все-таки зважуються, гідні слави. Але визнання героєм є однозначним лише після загибелі в боротьбі.
[20:09]Стати героєм за життя можна лише в соцмережах. Ненадовго. Інколи можна почути, що будь-які культи є пережитком тоталітарних систем. Це неправда. Культи - це природна складова життя людських спільнот. Вони існували і існуватимуть завжди. Викорінити культ може лише інший культ. Тож поборювати варто не культи в принципі, а лише культи деструктивні. Ті, які руйнують, а не зміцнюють спільноту. Культ героїв є суперконструктивним. Він не просто пов'язує націю в єдине ціле. Він єднає собою покоління справжньої національної еліти. Тих, завдяки кому нація не лише тримається купи, але й іде вперед. Тож шануйте загиблих героїв. Їх подвиги і потреба продовження їхньої справи надихають героїв завтрашнього дня. Пімсти смерть великих лицарів. І так долучишся до творення історії.
[22:20]Поговоримо про Націократію 2.0. Або якою у 21 столітті має бути політична система. Термін Націократія запроваджений Миколою Сціборським у 1935 році. Зараз лякає більшість наших співгромадян. Так само як їх лякає відповідальність. Але від страху відповідальність не зменшується, її все одно треба на себе брати. І сьогодні над всіма нашими громадянами тяжіє відповідальність загальнонаціонального рівня. Адже сьогодні кожен має можливість вплинути на владу через свій голос. І не треба розповідати, що можливості нерівні. Можливості рівними ніколи не будуть. Вони не рівні від природи. Хтось розумніший, хтось дурніший, хтось має досвід, а хтось по-дитячому наївний. Це недобре і непогано. Це об'єктивна реальність. Дурних і недалеких завжди більше, і їхній вплив на владу за демократичних умов в рази потужніший. Загальне виборче право зумовило дві головні вади сучасного політичного режиму. Перше - некомпетентне джерело влади, коли всі голосують за все, незважаючи на рівень обізнаності чи компетентності у сфері. Друге - деперсоналізація відповідальності, коли всі відповідають за все, відповідно ніхто не відповідає ні за що. Сучасна демократія нагадує багатодітну родину, де батьки і діти мають рівні права і обов'язки. Відповідно вся родина в злиднях, ні в кого немає грошей, і всі несуть колективну відповідальність за все. Така система довго жити не може. Саме тому ми спостерігаємо кризу інституту національної державності не тільки в Україні, а й у всій західній цивілізації.
[24:22]Вона не передбачає ані етнічних чисток, ані концтаборів, ані всього того, чим наділяє її фантазія ультралівих. Зміст націократії - усунення двох недоліків сучасної демократії. Зробити джерело влади компетентним, а відповідальність - персоналізувати. Націократія 2.0 передбачає заслужене громадянство, коли громадянські права набуваєш відповідно до певної системи заслуг, а не отримуєш тільки за фактом народження. Межі громадянських прав можуть розширюватися чи звужуватися. Залежно від взятої відповідальності, набутої компетенції або вчинених проступків. Націократія 2.0 передбачає професійну законодавчу владу. Твоє виборче право діє лише там, де виборець компетентний, має досвід чи взяв відповідальність. Здавалося б, все просто, але найскладніше, як це виглядатиме на практиці. Моє бачення таке. По-перше, свідоме, неавтоматичне набуття громадянства. Через громадську присягу, коли ти публічно засвідчити свою відданість національній державності, знанню державної мови і вшануванню національних традицій.
[25:55]По-друге, заслужене право на участь у виборах до органів місцевого самоврядування. Набувається внаслідок наявності нерухомості та сплати податків в межах виборчого округу. Наявність одного з цих критеріїв дає право голосувати, обох - подвоює голос або надає право висувати свою кандидатуру до органів місцевого самоврядування. Тут варто зауважити, що органи місцевого самоврядування - це не державна влада на місцях. Вони вирішують лише обмежене коло питань комунального значення. По-третє, заслужене право голосу на виборах до законодавчого органу. Голосування до парламенту має відбуватися не через політичні партії, а в межах компетенції через професійні об'єднання. Критеріїв отримання права голосу на парламентських виборах можна визначати багато, але серед них в обов'язковому порядку мають бути наступні. Наявність власної родини, зареєстрований шлюб, наявність власних дітей, в тому числі усиновлених, виховання власних дітей. Наявність онуків, правнуків, багатодітність можуть робити ваш голос важливішим. Рівень освіти, в тому числі науковий ступінь, наукові досягнення, винаходи тощо. Офіційне працевлаштування, рівень профкваліфікації, сплата податків, громадська активність, участь у бойових діях. Все це має враховуватися при розрахунку важливості вашого голосу. У мене на кожен з цих пунктів тут цілий розрахунок описаний. Подібна модель наразі обговорюється у середовищі китайських державників. До неї застосовується назва конфуціанська. Тож ні я, ні Микола Сціборський, ні сучасні китайські інтелектуали не вигадають, в принципі, нічого особливо нового. Питання лише у втіленні даної системи в сучасних реаліях. І її реалізація сьогодні - це справа новітніх цифрових технологій. Сьогодні криза політичної системи - це проблема не тільки України, а європейської цивілізації, як такої. І цілком можливо, що у її подоланні лежить шлях для переходу нашої країни від рівня аутсайдерів до міжнаціональних лідерів. Націократія 2.0 - майбутнє Європи. Або не буде ніякої Європи, а тільки суцільний Націократичний Китай.
